Кілька слів про маніпуляції.
1 Співробітники Довженко-Центру дуже допитувались у Юлії Каждан, навіщо вона прийшла до Центру, адже її прізвище й досі не внесено до ЄДРПОУ в якості керівниці державного підприємства. Однак внести ці зміни мали в самому Центрі на підставі наказу Держкіно, а ніяк не навпаки. Уповноважені особи Довженко-Центру про це знали, але рядових співробітників не повідомляли. На відео це чітко видно у моменті, коли екс-очільниця Олена Гончарук почала апелювати до М.Александрова, як же вона могла внести зміни, якщо її звільнили. На що представник Держкіно, якого ніхто не попередив про імпровізовану прес-конференцію на сходах, чітко пояснив, що у Центру є ще декілька осіб з правом підпису, які могли це зробити. Наприклад, начальник юридичного департаменту, який “раптом” захотів піти у відпустку.
2. Головний бухгалтер Довженко-Центру була настільки емоційно “накачана”, що весь час повторювала декілька фраз про те, що “ми ж – ваші, а ви до нас як каральний орган, наче СБУ. Ну, зробили ми якісь помилки — так навчіть нас. Ми ж теж люди, зрозуміли б”. Трохи ніяково нагадувати поважній людині, що за свої помилки головні бухгалтери як люди з повною матеріальною відповідальністю звітують трохи в інших місцях. Однак за що співробітники Служби безпеки отримали таку негативну конотацію на свою адресу— питання риторичне. Власне як і про підстави, чим, як і кого може “карати” Держкіно.
3. І вже аж ніяк не можна проігнорувати запитання невідомої співробітниці (в кадр не потрапила), а що ж робити, якщо “колектив не погоджується з призначенням Юлії Каждан”. На пряму відповідь представника Держкіно — “очевидно, що оскаржувати наказ про призначення” — молода дівчина (судячи з голосу) навіть трохи злякано перепитала: “Як — до суду?!”. Ствердна відповідь Александрова вочевидь спантеличила співробітницю. Але ще більше вона здивувалась, якби дізналась, що Олена Гончарук вже давно і безрезультатно витрачає гроші Центру (яких, за її словами і так немає) на різні судові позови. Наприклад, О.Гончарук, розуміючи, що під час свого керівництва Центром допустила порушення вимог законодавства, подала до Окружного адміністративного суду м. Києва позов про скасування наказу Держкіно про реорганізацію Центру, витративши на судовий збір державні кошти. Суд вже відмовив у відкритті провадження за цим позовом. Але співробітники продовжували запитувати пані Каждан — “а з позовом нашим, що ви будете робити, га?”. Коментарі, як кажуть, зайві.
Про можливість “фізичного спротиву архівів” немає жодної згадки в Статуті та правилах FIAF. Навпаки там просто говориться, що Міжнародна федерація кіноархівів об’єднує провідні світові некомерційні організації в цій галузі, філії якого віддані справі порятунку, збору, збереження, перегляду та популяризації фільмів, які цінуються як витвори мистецтва та культури та як історичні документи. Загальний інтерес афілійованих членів FIAF полягає у збереженні світової кіноспадщини та забезпеченні її доступу для майбутніх поколінь, відповідно до найвищих стандартів архівної практики. До речі, про те, що Центр й досі не має статусу ані архіву, ані музею, в ЗМІ теж говорилось неодноразово, що власне й стало приводом для реорганізації. І як тут не згадати місії FIAF, відповідно до однієї з яких “філії мають прагнути покращити правовий контекст, у якому кіноархіви виконують свою роботу”.
То невже у Центрі просто вигадили “міжнародні підстави” для свого бунту?
Пункти 1 та 2 Кодексу етики FIAF звучать так:
1.1. Архіви поважатимуть і охоронятимуть цілісність матеріалів, які перебувають у їхньому розпорядженні, і захищатимуть їх від будь-яких форм маніпулювання, спотворення, фальсифікації чи цензури.
1.2. Архіви не принесуть в жертву довгострокове збереження матеріалів, якими вони опікуються, в інтересах короткострокової експлуатації. Вони заборонятимуть доступ, а не наражатимуть унікальні чи основні матеріали на ризик проекції чи перегляду, якщо таким чином матеріали будуть під загрозою.
Ось тут йдеться і про захист, і про заборону доступу.
Але ж у яких випадках? Читаємо уважно – “від будь-яких форм маніпулювання, спотворення, фальсифікації чи цензури”.
Що з цього підходить до дій Держкіно? Аж нічого, але ж треба було на щось послатись. Та й про заборону доступу йдеться виключно в контексті загрози фільмофонду. Але в Держкіно вже неодноразово твердять — фільмофонд не те що знищувати, а навіть просто переміщувати ніхто не збирався. Він знаходився і буде знаходитись за адресою м. Київ, вул. Васильківська, 1.
Та й вигуки про те, що Ю.Каждан “заводять”, аби вона провела експертну оцінку — знову ж таки не більше, аніж маніпуляції.
Адже принаймні Олені Гончарук було точно відомо, що ще 2 листопада Держкіно було розіслано відповідні листи до Міністерства культури, Міністерства юстиції, Державної архівної служби та власне ДП “Національний центр Олександра Довженко” з пропозицією надати свої кандидатури для включення до робочої групи з проведення експертної оцінки музейної та фільмової колекції Центру.
Тож образи на кшталт “нова в.о. директора потрібна, щоб провести дерібан нашої колекції” банально не відповідають дійсності.
Так само як вже давно слід позбавитись від надуманих звинувачень у звільненнях. При реорганізації будь-якої установи в жодному разі не йде мова звільнення чи розпуск працівників. У таких випадках за трудовим законодавством всім працівникам пропонується місце роботи на аналогічних посадах у новій структурі. А далі – право працівника вирішувати, чи буде він працювати далі, чи прийме інше рішення, наприклад, працівник може бути переведений до іншої організації. В даному випадку при реорганізації Центру Довженка буде утворено 3 самостійних (окремих) юридичних особи, і всі працюючі зможуть за своїм фахом отримати робоче місце в одній з цих організацій.
За матеріалом Сергія Козлова, голови Асоціації судових репортерів України, засновника ГО “Центр викривачів корупції”.
