Джерело: Детектор медіа
У травні 2025 року головою Держкіно призначили Андрія Осіпова — продюсера, письменника і на той момент керівника Одеської кіностудії. І вже на початку осені він анонсував зміни в кіногалузі, зокрема, затвердження сталого фінансування українського кінематографу; п’ять нових форм державної підтримки кінематографії; надання Державному агентству України з питань кіно спеціального статусу. Також окрему увагу приділено реформуванню Експертної ради з держпідтримки кінематографії, яку раніше критикували за непрозорість і надмірний вплив одних і тих самих експертів.
Восени ж стало відомо про ініціативу Президента про створення 1000 годин українського контенту та рекордне фінансування культури загалом, і кіногалузі зокрема, у 2026 році.
«Детектор медіа» поговорив із керівником Держкіно про бюджети, українські фільми в прокаті кожен тиждень і ймовірні наслідки вливання великих сум для всієї індустрії.
— Державне агентство України з питань кіно було найбільшою інституцією в країні, яка фінансувала продюсування фільмів. Це відбувалося через конкурс кінопроєктів, під час якого експертна комісія визначала кращих. чи знаєте ви, яким буде бюджет-2026 на виробництво і розповсюдження фільмів і коли відбудеться наступний конкурс кінопроєктів?
— На кіновиробництво у 2026 році за проєктом бюджету закладено трохи більше як 91 млн грн. При такому фінансуванні Держкіно не зможе провести конкурсний відбір (пітчинг) кінопроєктів у наступному році.
— Що це означає? І як бути з розмовами про бюджет на виробництво в розмірі 1,5 млрд грн?
— 1,4 млрд. Про них ішлося в жовтні під час засідання комітету Верховної Ради з питань гуманітарної політики. Зокрема, Павло Сушко послідовно відстоює інтереси кіно. Також багато членів комітету висловили свою підтримку і принципові позиції. Так, парламентський комітет одноголосно підтримав позицію Держкіно. Я щиро вдячний кожному народному депутатові. Проте зусиль гуманітарного комітету виявилися поки недостатньо, щоб ці зміни були внесені до парламентської зали для голосування.
У цій ситуації важливо, що Держкіно має підтримку. Однак зараз ми мусимо оцінювати це лише як фактор української політики, а не як фінансовий результат. Міністерство культури України запропонувало інше рішення і воно є прийнятним для Держкіно. Яке саме — хай як мені не кортить вам відповісти, скажу наразі лише так: почекаймо офіційних документів від Уряду.
Першість у комунікації з цих питань по праву належить Міністерству культури України. Мені приємно бути частиною великої програми щодо фінансування української культури, яка реалізується за ініціативи Президента України. Це більш як 4 мільярди, які залучені з-за кордону на мирні ініціативи.
— Яку роботу над помилками ви робили після попередньої очільниці Держкіно Марини Кудерчук? Що саме ви поміняли в минулій системі?
— Думаю, що не я маю оцінювати роботу попередніх керівників. Питання лежить в площині етики. В кожного був свій період керівництва, свої переваги та недоліки. Першочерговими своїми задачами я бачив відновлення лідерства Держкіно у своїй галузі та в культурі загалом, а також лідерські позиції очільника агенції у кіноспільності. Також важливим було повернути єдність і припинити конфлікти. Також потрібно об’єднати команду та повернути повагу. Зараз офіс голови Держкіно є відкритим. І тут, у цьому кабінеті, де ми проводимо інтерв’ю, побували, напевно, всі українські кіновиробники, які хотіли побачитися зі мною й обговорити нагальні питання.
Також за перших два місяці ми провели більше як 100 індивідуальних і колективних зумів із командами кінопроєктів, які зараз у роботі. До багатьох кіновиробників я приїхав на знімальний майданчик, щоб їх підтримати. Також намагаюся у вільний час відвідувати кіноподії — прем’єрні покази, фестивалі, тематичні заходи тощо.
Намагаюся дбати про міжнародну співпрацю: у нас добре склалися відносини з German Films (національний інформаційно-консультаційний центр Німеччини з просування німецького кіно по всьому світу), CNC (Національний центр кінематографії Франції), з кіноустановами Великої Британії, Польщі, країн Балтії. Також наша команда має співпрацю з EFAD, EFARN, Eurimages. Держкіно мало цього року партнерську фінансову співпрацю як співорганізатор Варшавського кінофестивалю, що також є новим.
Андрій Осіпов та Сімона Бауман, директорка German Films
Я сам український продюсер, і проблеми, з якими стикаються українські кінематографісти, мені зрозумілі. Я прийшов на посаду голови Держкіно прямо зі знімального майданчика: 28 травня був завершальний день знімального періоду фільму «Довженко» Одеської кіностудії, а 30 травня було рішення уряду про моє призначення. Раніше я мав вільне продюсерське життя, але зараз я держслужбовець.
— Відтак ви знаєте, що наріжна проблема якості сучасних українських фільмів — це не так брак талантів, як брак грошей — бюджети фільмів, зокрема на дебютні проєкти (а це всього 15 млн грн), дуже малі, щоб вимагати якісного продукту з сучасними цінами та з постійним зростанням курсом долара. Ви — багаторічний керівник Одеської кіностудії, знаєтеся на потребах кіновиробництва. Чи ви можете вплинути на цю проблему на посаді тепер вже керівника Держкіно і як загалом цю проблему можна розв’язати?
— Деякі підходи з практики Держкіно потребують удосконалення. Наведу простий приклад: на мою думку, не може існувати одного типового договору для повнометражного, анімаційного чи документального фільму. Це все різні кінопродукти й, відповідно, в них різні умови виробництва. Тому й договори мають бути різні. Також підлягають коригуванню й осучасненню значна кількість процедур і нормативів.
Ще однією проблемою є строки виробництва. Річ у тім, що склалася практика, коли продюсери самостійно визначали початок і завершення виробництва. Ці терміни час від часу переносили, й така практика Держкіно зазнає критики з боку державних органів. Але. Наступного року на кіновиробництво планується сума у розмірі понад 1 мільярд гривень.
— Ви маєте на увазі 1 млрд із тих 4 млрд з ініціативи Президента України «1000 годин українського контенту»?
— Саме так. Кінематограф буде значною і важливою частиною цієї великої програми. Це означає, що одномоментно на ринку з’явиться величезний обсяг фінансів, буде значне пожвавлення в нашому секторі економіки. Це може розігріти ринок, призвести до збільшення цін, зумовити дефіцит кадрів і породити низку інших проблем. Тому задача Держкіно — а Держкіно є органом, який реалізує політику в сфері кінематографії, — усунути ці проблеми, спрогнозувати ризики та вжити реальних заходів. Тобто потрібно розподілити проєкти так, щоб вони запускалися не одномоментно, не перевантажували сферу. Має існувати підхід, який розвиває сферу. У нас має бути стабільний процес, який забезпечує діяльність протягом року.
— Тобто Держкіно буде вказувати продюсерам, коли починати проєкти?
— Так, це було б відповідально. Сподіваюся, що ми матимемо для цього важелі. Також, я впевнений, що переважна кількість продюсерів зрозуміють важливість такого регулювання. Якщо проєкт знімається в літній період, то Держкіно не байдуже, це буде червень чи серпень. Через те, що це питання економічної безпеки в галузі. Бо якщо одномоментно запустяться 15—20 великих українських проєктів із бюджетами 30—40 мільйонів — це спричинить кризу. Наш обов’язок адекватно реагувати.
— Такого ще не було в українському кіно за часів Незалежності. Вважаєте це можливим?
— Так, бо обсяги фінансування щороку збільшуються. Наприклад, наступного року Мінкульт планує спрямувати доволі значну суму.
Ще одним викликом є українські релізи. Вже цього року на стадії завершення — близько 50 українських фільмів. Зважте, що в році 52 тижні. Таким чином зараз український ринок повинен мати 26 повнометражних фільмів для кінотеатральної мережі, щоб дати кожному фільму по два тижні. До цього логічно додасться ситуація на ринку з іноземними фільмами та з фільмами, які знімали без держпідтримки.
— Але ж у нас вільний ринок і є конкуренція, це нормально…
— А ви бачили, щоб продюсер, який за власні кошти виробив два фільми, поставив їх в один тиждень? Ні. Бо він не хоче сам із собою боротися. А чому держава має поборювати сама себе? Ми зобов’язані зробити фільми успішними, правда? Це частина нашої політики. Не просто показати й усе. Ми зобов’язані дбати про їхню успішність.
Адже 50% із наданої на виробництво фільму державної субсидії мають бути повернені на спецрахунок Держкіно. І це може статися лише внаслідок успішності цього фільму. Наш спецрахунок має два призначення: популяризація українського кіно та реінвестування в кіновиробництво. Тому чим успішніший конкретний фільм, тим більше грошей повернеться назад у кіносферу, і тим більше ми знову можемо надати підтримки фільмам і подіям надалі.
Дні українського кіно в Мюнхені
У Німеччині, до прикладу, не регулюють, і там зараз украй складно знайти приватні кошти на німецький фільм. Продюсери не хочуть давати гроші, бо з німецького прокату повернути кошти проблематично. Доходить до того, що певна частина фільмів узагалі не може потрапити в прокат.
— В Україні ситуація ще гірша, бо для кінобізнесу і прибутковості фільмів бракує екранів…
— Так, тут ви праві. Але говорячи про кількість екранів, ми говоримо про економічну ємність ринку. Це складна багаторічна проблема, яку також треба розв’язувати. Але зараз я про дещо інше. Я б не хотів, щоб зараз в один вікенд виходило в кінотеатрах п’ять національних фільмів. Бо це взаємопоборювання. Це в українських реаліях ситуація, за якої програють усі, і передусім державні інтереси.
Демократія — не означає вседозволеність, і демократія — не означає ухилення від відповідальності. Коли держава бачить, що є проблема, чиновники зобов’язані вживати заходів регулювання, а не просто говорити: хай виживе сильніший.
Кінематограф є високоризикованим бізнесом. Навіть за ідеальних умов існує ризик провалу фільму. Відтак від успішності чи неуспішності фільму дуже багато залежить. Компанія, навіть та, яка міцно тримається на ногах, може зазнати величезних збитків, якщо один, два, три проєкти поспіль виявляться неуспішними.
Цього року я провів декілька зустрічей з українськими продюсерами, і ми про це відверто говорили. Частина має думку, що ринок має себе сам врегулювати. Не думаю, що вони мають рацію. Якраз ця осінь є показовою. І за наслідками планую ініціювати спеціальне засідання Ради з державної підтримки кінематографії. Скоріш за все це буде у січні.
— А що ви маєте на увазі під словами «показова осінь»?
— Осінь показова, бо в нас кожного тижня є український реліз. Кожного тижня. Це, звісно, обнадіює. Але цю ситуацію слід вивчити, проаналізувати, зробити економічно обґрунтовані висновки. Звісно, я радію новим українським фільмам, і я хотів би, щоб таких показів було більше. Але, однак, я також відчуваю, що якщо в українському кінопрокаті буде безлад, це, зрештою, нашкодить кожному конкретному учаснику. Зрозуміло, що представники приватного сектору, в силу своїх внутрішніх інтересів, не дивляться на ситуацію глобально. І це природно. Тому саме задача Держкіно — про це подумати й спланувати реальні дії…
— А які саме? Чи могли б ви трохи докладніше про це розповісти?
— Наша команда має певні плани про зміни до законодавства в частині регулювання кінотеатральної діяльності. Частина з них нещодавно ухвалена. Однак зараз зарано озвучувати плани. Я маю провести цілу низку консультацій із головним профільним міністерством, Комітетом Верховної Ради з гуманітарної та інформаційної політики, Мінфіном, дистриб’юторами, продюсерськими компаніями та кінотеатрами, громадськими об’єднаннями. Також для мене важливою є позиція Ради з державної підтримки кінематографії та Громадської ради при Держкіно. Робота вже триває і триватиме ще декілька місяців.
— Як ви думаєте, чи справді треба українським продюсерам повертати 50% державної підтримки. У нас поодинокі випадки виходу фільмів у «нуль», а прибуткових стрічок мінімум.
— 2024-й і 2025-й роки продемонстрували успішність українських фільмів, які зібрали значний бокс-офіс, і навіть цієї осені вже є фільми з успішними бокс-офісами. Але я хочу сказати й про інше: Держкіно — це не тільки фонд, який фінансує кіновиробництво. Це ще плюс 20 важливих державних функцій. На зустрічі кінематографістів з міністеркою культури Тетяною Бережною я виступив зі спеціальною презентацією, на якій показував функції Держкіно та взаємодію всередині влади. На мою думку, український ринок розвивається, розвивається міжнародна дохідність компаній, і є гарні результати, які дозволяють стверджувати, що успішність українських фільмів буде зростати.
— Питання, як формувати діяльність Держкіно, виникли ще 2011 року, коли була запроваджена так звана «продюсерська система». Можна спиратися на французький досвід і роботу СNC, де регулювання кіно йшло під парасолькою французькості з популяризацією та захистом саме французької кінематографічної спадщини, а можна йти шляхом американського кіно з його національними та бізнесовими свободами. В Україні був утворений напрямок «Патріотичного кіно», в межах якого траплялося багато спекуляцій. Як ви думаєте продовжувати цей напрямок?
— Прекрасно сформульоване запитання. Знаю, що Міністерство культури України зараз веде доволі глибинне дослідження за допомогою Міністерства молоді та спорту, з залученням громадських діячів, щодо визначення напрямків, сенсів культурної діяльності, зокрема виробництва кіно. Я волів би дочекатися їх результатів. Ті попередні результати, які я бачив, цікаві, і я не можу зі всім погодитися, однак мушу визнати, що це хороший підхід — колективно подумати над тим, що має фінансувати держава і в чому має бути прерогатива Держкіно.
Індустрійна панель у рамках Варшавського кінофестивалю
Звісно, я хотів би, щоб не Держкіно регулювало тематику, а самі продюсери відповідально обирали потрібні суспільству кінопроєкти, і ми би фінансували таланти, а не теми.
Є ще одне застереження, про яке обов’язково треба сказати: я боюся, що тоді, коли ми будемо мати жорсткі владні вказівки щодо тематики, ми можемо зіткнутися браком достатньої кількості сценаріїв для реалізації всіх тем. Тому всі ці дослідження відносно тематики треба розглядати як плани на середньострокову і довгострокову перспективу. І потрібно не руйнувати того, що працює, хай і не досконало. Кіно — це та діяльність, де нав’язування, втручання може завдати більше шкоди, ніж захистити державні інтереси. Тому тут найкращий шлях — це партнерство.
Я вірю в українськість і патріотичність наших продюсерів. Я переконаний, що вони більшою мірою самостійно здатні визначати напрями розвитку. Державна роль мусить бути в коригуванні й чіткому визначенні бажаних напрямків. Допускаю, що коли державна підтримка надається за першою формою (де є державне замовлення до 100% фінансування) — там справді можливий прояв більш категоричного державного впливу.
Узагалі-то термін «патріотичне кіно» зараз настільки затерли, що, якби ми спитали десять українських продюсерів про нього, отримали б десять різних відповідей. А якби запитали про це у глядачів, то отримали б узагалі доволі сумбурну картину. Тому я би вже не використовував цей термін. Невже якщо фільм зроблений не за кошти Держкіно або не в рекомендованій Мінкультом тематиці, то це є підставою вважати його непатріотичним? Я думаю, що будь-яке кіно, яке вироблено в Україні й не порушує національних інтересів, не закликає порушувати територіальної цілісності, не містить закликів здатися на милість ворогу — воно вже є патріотичним. Я щиро захоплююся та дякую продюсерам і знімальним групам, які попри надзвичайно складні обставини продовжують виробництво українських фільмів.
— У Держкіно є ще один прямий обов’язок — популяризація українського кіно за межами України. Цьому була присвячена чимала кількість акцій по всьому світу. З останніх — ініціатива Standing With Ukraine на Талліннському кінофестивалі, що проводилася спільно з естонцями. Розкажіть, будь ласка, хто був її ініціатором? І чи є загалом стратегія презентації України на міжнародних кіномайданчиках?
— Щодо Таллінна й ініціативи Standing With Ukraine — вона виходила від директорки кінофестивалю Тііни Локк, яка є величезним симпатиком України та робить дуже багато для нас. Я вдячний їй за цю ініціативу. Цією подією з українського боку займалася компанія Fresh Production, а з естонського — Асоціація українських організацій в Естонії. Крім того, в офіційному слогані 29-го Талліннського міжнародного кінофестивалю був прописаний заклик на підтримку України. З приємністю хочу повідомити, що ми домовилися з Тііною Локк про те, що, можливо, Україна поглибить свою участь у організації Талліннського кінофестивалю й ми спробуємо наступного року зробити спеціальний приз від України. Це буде достойна форма, аби подякувати кінематографістам з усього світу, які підтримують Україну.
Талліннський кінофестиваль також запропонував освітню програму в сфері кінематографії для українських дітей середнього і старшого шкільного віку. І зараз це питання обговорюють у Міністерстві культури. Якщо буде погоджено, то декілька українських учителів пройдуть підготовку і надалі зможуть цю програму впроваджувати в Україні. Впевнений, що лідерську функцію в цьому процесі відіграватиме Міністерство культури при участі Міністерства освіти і науки України, а рушієм і одним із виконавців стане Держкіно.
Я вже згадував Варшавський кінофестиваль, у якому цього року була фінансова участь України — на банері фестивалю стояв логотип Держкіно. Я вважаю, що це нова й дуже гарна справа, яку треба продовжувати. Найближчою для нас подією в цьому сенсі є, звичайно, Берлінале. Після чого, зрозуміло, будуть Канни, Карлові Вари тощо.
— Це буде відбуватися в межах прописаної стратегії?
— Поки що це не стратегія, а добрі наміри. Бо стратегією називається те, що написано і затверджено, а я не настільки самовпевнений, щоби свої плани одразу оголошувати стратегією. Знаю, що є наміри у владі та запит від громадськості ухвалити повноцінну стратегію у кінематографі. В мене зараз є певні погляди і підходи. Я менш як пів року очолюю Держкіно, тому зараз лише опановую владні механізми. Мені здається так: співпраця з керівництвом Венеційського, Варшавського і Талліннського кінофестивалів є успішною, і її можна масштабувати.
— Говорячи про культурну дипломатію України у світі, є ризик зіткнутися з таким феноменом як «утома від війни» на четвертий рік після повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Як ви плануєте адаптувати програму, аби зацікавити не лише наших союзників, але й умовно нейтральні країни?
— Переважна частина фестивалів класу «А» для України не є теплою ванною. Ми не можемо вимагати особливого ставлення до себе. Лише там, де бере участь Україна, можемо просити виключити продукт, створений за авторства країн, що вчиняють агресію по відношенню до нас — Росії та Білорусі. І коли наші вимоги задовольняють — це вже немало. Але не скрізь це вдається досягнути. Інколи доводиться приймати непрості рішення про доцільність участі України у кіноподії там, де беруть участь кінематографісти цих країн. Навряд чи варто лякатися триколірної ганчірки на фасаді певного кінофестивалю і відмовлятися від участі у світових кіноподіях. Кожного разу є вибір: чи ми маємо заявляти свою позицію — чи саботувати подію. Відкрита критика організаторів фестивалю — це образа на їхню адресу. Тому треба намагатися впливати на них, але при цьому вибирати тональність звернення.
Слова щодо «втоми від війни» від європейців я чув неодноразово. Я весь час про це міркую. Особливо ця «втома» була відчутна на Венеційському кінофестивалі. Здається, всі, хто був з української делегації, це на собі відчули. Проте, заради справедливості, слід сказати, що жодного разу «втома» не прозвучала на офіційному рівні. Це, знаєте, швидше, враження, яке складається за кількома факторами: які фільми відбирають і до яких програм, як складають розклади кіноподій, як виставляють графіки і години українських раутів тощо. От по цьому можна зробити висновок, і він поки має побутовий рівень. Так, є певна проблема. Думаю, що практично всі діячі в сфері культури готуються до зміни своїх підходів.
Славні українські кінематографісти вже не раз демонстрували, що вміють працювати і в умовах тоталітарного режиму радянської доби, і підлаштовуватися в буремні часи, які мали в перші роки Незалежності, і створювати кіношедеври в сучасних умовах.
Зараз я вважаю, що є розквіт українського кіно і впевнена тенденція до швидкого розвитку.
— Тоді останнє питання про саму ініціативу «1000 годин українського контенту». Вона передбачає, що Держкіно отримає фінансування на створення фільмів на тему «документування воєнних злочинів». Чи стосується це винятково документального кіно, чи може бути й ігрове? І скажіть, будь ласка, як ви бачите роботу Держкіно над таким завданням, адже окремо передбачена участь у створенні продукту і Міністерства культури, й Українського культурного фонду?
— Хороше питання. Так, за задумом Президента України, міжнародні кошти, які надаються на мирні культурні ініціативи, мають піти і на створення кіно. Безпосередня реалізація цього проєкту буде покладена на Міністерство культури. Основні нормативно-правові акти для реалізації цього проєкту вже готові, і я як очільник Держкіно беру участь у розробці нормативних актів і в розробленні планів реалізації програми. Ми готові. Якщо Парламент і Уряд підтримають.
Знаковим є те, що в частині кіновиробництва до фінансування плануються всі види кінопроєктів: починаючи від дитячого і авторського кіно й завершуючи копродукцією, глядацьким кіно, телесеріалами й анімацією. Підтримка всіх цих видів кінематографії передбачена в проєктах нормативних актів. Треба зазначити, що згадана програма стосується не тільки аудіовізуального контенту, а й передбачена широка і значна підтримка театрального мистецтва, музики, книговидавництва тощо.
Це серйозне і вкрай потрібне фінансове вливання, ініціатива щодо всієї української культури. Програма буде велика, надзвичайно цікава, і я хотів би, щоб вона реалізовувалась. Які тут застереження? У будь-якого нового процесу неминуче є дитячі хвороби. Це нові виклики. Таких проєктів в Україні ще не було, тому складнощів, безумовно, уникнути буде неможливо. Що можуть зробити українські митці? На мою думку — допомогти й підтримати. Бо, якщо чесно, ми всі дуже добре вміємо бути «проти», але тоді, коли нам треба бути «за», починаються коливання — по типу «буду проти, раптом у них щось не вийде». Тому мені хотілося, щоби українська культура була консолідована і дала кредит довіри цьому проєкту. Це, на мою думку, більш розумно і далекоглядно, це більш відповідально. Тож почекайте з критикою, ще встигнете. Пропонуємо дочекатися представлення проєкту від віцепрем’єр-міністра з гуманітарної політики, міністра культури України Тетяни Бережної, аби мати ґрунтовне розуміння його концепції та параметрів і вже після цього предметно говорити про механізми реалізації. Щиро дякуємо кінематографістам, які активно долучаються до фахового обговорення, надають пропозиції та відповідально допомагають у напрацюванні рішень. Мене надихає, що Держкіно має важливу й одну з основних позицій у реалізації цієї програми. З початку цього року Держкіно входить у підпорядкування Мінкульту. Команда Держкіно буде допомагати.
Однак поряд із цим мені дуже хотілося б, щоб у Держкіно були самостійні програми держпідтримки. І я буду це послідовно відстоювати. При цьому в нас немає суперечностей із командами Міністерства культури чи Офісу Президента — ми дивимося в одному напрямку. Єдине, що ми потрапили в перехідний рік. І ось наслідки — такий обмежений бюджет Держкіно. Але переконаний, що в найближчі періоди це виправиться. І, звісно, я радію, що наступного року буде значне фінансування кіногалузі.
